25 років тверезості, а я нічого не відчуваю

Я пам’ятаю свою першу зустріч. Прийшов туди не з власної волі — оце несподіванка — і трохи напідпитку. Кажу «трохи», хоча насправді далеко не трохи. Та протверезіння все одно настало: я сидів у задньому ряду й сьорбав паскудну каву, після якої гуща застрягала в яснах, сподіваючись приховати, що пив менш ніж годину тому. Можна було б подумати, що кава замаскує запах або принаймні моє «усвідомлення» того, як від мене тхне, але я постійно відригував, і — на відміну від пуку в тісному ліфті — кожен, хто повертав голову, точно знав, звідки йде знайомий запах. Та я відволікся. Повернімося трохи назад.

Обережно: чоловіки п’ють на роботі

На той час друзі й родина вже знали, що я маю проблему з алкоголем. Я не мився, не прибирав і пив — багато, цілими днями й ночами. Я, без перебільшення, відключався на дивані у вітальні з банкою пива на 12 унцій у руці. Непритомний. Нерухомий. А рука все одно тримала банку вертикально. Співмешканці завжди були насторожі й намагалися розворушити мене, але, на їхній подив, я ніколи не розливав пиво ні на диван, ні навіть на килим. Зрідка я прокидався, розумів, де перебуваю, несвідомо рухав рукою й таки розливав, але загалом це було ще те видовище. Воно легко заслужило мені право стати зразковим обличчям розладу вживання алкоголю — я й досі уявляю великі червоні літери на своєму фото: «тривожні ознаки алкоголізму»… хоча тоді ми сприймали це лише як кумедну історію на наступний ранок.

Так от, моя машина зламалася. Якийсь камінь пробив масляний бак — здається, так сказав механік. Він пояснив, що я не винен, але ремонт коштуватиме кілька тисяч, яких у мене не було, або можна продати машину на запчастини. Я так і зробив. Кумедний факт: за суму, за яку я її продав, я міг би її полагодити.

Без машини, без можливості швидко купити нову й без попутників, бо жив я в глушині, залишався лише громадський транспорт. А в Південній Каліфорнії він не надто зручний. Щоб вчасно потрапити на роботу, мені доводилося їхати трьома різними автобусами з незручними пересадками, тобто вставати й приходити на зупинку за три години до зміни. Тоді мій час мало чого вартував, і я вирішив, що витрачатиму менше грошей, якщо не зможу купувати онлайн чи ходити до продуктового магазину. До того ж я люблю книжки: посиджу, почитаю — чудово.

Але вже під час третьої поїздки о шостій ранку мене раптом приголомшило усвідомлення, що я не за кермом. Ба більше, наступні три години я буду зайнятий дорогою. Ця думка вдарила мене, коли я виходив із квартири. Я підійшов до холодильника й знайшов дві невідкриті пляшки пива. Узяв поліетиленовий пакет — та що водієві автобуса до цього, зрештою? — і вийшов. Перше пиво я випив на зупинці, чекаючи автобуса, який сильно запізнювався, і трохи боячись, що мене викриють. Але коли автобус нарешті приїхав, я був страшенно роздратований, усі навколо виглядали змученими спекою, тож я випив друге — навіть особливо не ховаючись — і мої роздратування та смуток раптом розтанули. Я відчував себе безстрашним.

Годі й казати, що вже на п’ятий день у мене був термос із віскі. Звісно, назовні я вивісив ярличок від чайного пакетика, щоб не викликати підозр. Так почався мій цілком очевидний і нестерпний спуск до безперервного пияцтва. Невдовзі я втратив роботу: пропустив достатньо змін через те, що не встигав на автобус, іноді прокидався запізно, але найчастіше біг до магазину алкоголю поповнити запаси. А до Дня подяки відбулася своєрідна інтервенція.

Мене п’яного викрали на зустріч АА

Я вже випив кілька пляшок пива, коли люди вкотре почали казати, що мені потрібна допомога. Я ще не був п’яний, тому відмахнувся. Але один із друзів — справді справжній друг — фактично повалив мене на землю й закинув у свою машину. Я страшенно розлютився, хоча водночас був спантеличений. Він сказав, що везе мене на зустріч, але я ніяк не міг збагнути, що він справді це робить. Я обзивав його. Кілька разів ударив ногою по лобовому склу, хоча не хотів його розбити — лише хотів так допекти, щоб він відмовився від свого задуму. Я не міг повірити, що йому настільки не байдуже, але так і було. Мої співмешканці не були поганими хлопцями, але вони фотографували мене, коли я непритомний лежав із пивом у руці. Цей друг не ігнорував проблему. Попри сльози на щоках, він говорив дуже спокійно й виважено. Він сказав, що не може спати, знаючи, що я живу у квартирі з балконом і падінням із чотирьох поверхів, а ще не раз говорив, що готовий кинутися вниз. Він більше не міг бачити кошмари про те, що я застрелився, знаючи, що міг допомогти.

Він провів мене до вхідних дверей і сказав, що чекатиме зовні до завершення. Усередині було порожньо, а знизу долинали голоси. Я подумав просто залишитися нагорі й удавати, ніби відвідав зустріч, але через десять хвилин занудьгував і пішов за привітною парою вниз. Побачивши каву, я фиркнув: «То ось у чому справжня суть АА — продавати паскудну каву». Дізнавшись, що вона безкоштовна, я охоче налив собі, гадаючи, ніби обдурив систему. Голоси, які я чув, виявилися передзустрічною метушнею. Я неспішно зайшов і сів позаду. За п’ять хвилин кімната була переповнена: близько сорока людей, дехто стояв уздовж задньої стіни.

У передній частині кімнати сиділи шестеро гостей. Це була, мабуть, найрізноманітніша група людей, яку я коли-небудь бачив в одному ряду: різнилися не лише етнічне походження й статура, а й вік та стиль одягу. Здавалося, я дивлюся на версію акторського складу ситкому, підібрану поліцією політкоректності. Невдовзі я дізнався, що кожен із них розповідатиме про свою річницю тверезості. Троє відзначали перший рік, один — свій другий «перший рік», ще один святкував другий рік, а останній — 25-й рік тверезості.

Двадцять п’ять років без алкоголю? Жодного ковтка? І він досі ходить на зустрічі? Та вже можна книжку написати! Але мої думки стихли, коли вони почали розповідати свої історії.

Не знаю, скільки тривала зустріч. Я не засік, коли мене привезли й коли пішов, та й нікуди не поспішав. Проте ці історії були довгими, дивовижно унікальними й водночас знайомими. Здавалося, кожен говорив годинами — без репетиції та сценарію, але все одно чітко й по суті. Ветеран із 25 роками тверезості виступав четвертим, і я чекав, затамувавши подих.

На мій подив, він говорив хвилини три, якщо не менше. Підняв свій жетон, сказав, що вдячний спільноті й радий далі допомагати іншим. Здавалося, він уже закінчив, але, мабуть, відчув настрій у кімнаті й неохоче додав: «Знаєте, багато друзів казали мені: “Ого, 25 років — чверть століття. Як воно?” Але я нічого не відчуваю щодо цих 25 років». Якби мене менше вразив сам термін його тверезості, я, мабуть, пирхнув би через те, що він не вважає 25 років чимось особливим. Та він продовжив: «Розумієте, минулого року було 24, і це для мене щось означало. Число 24 завжди було важливим, бо це цілодобова боротьба. Двадцять п’ять років звучить як довгий час, але все може зникнути за одну секунду. Тож я вдячний за ще один рік тверезості, але зараз зосереджений на тому, щоб залишатися тверезим сьогодні».

У мене відвисла щелепа.

25 років тверезості не мають значення — важливий сьогоднішній день

Коли зустріч закінчилася, я допоміг скласти стільці й хотів поговорити про те, що щойно сталося, але люди швидко зібралися у свої групки. Я відчував спорідненість, однак тривога переконувала, що мені тут не місце. Я відчував відстань. Відчував страх. Хотів вийти й розповісти другові кумедні історії, але водночас хотів обійняти його, заплакати й попросити пробачення… А ще хотів сховатися в кущах на холоді, наче вони могли приховати мій сором. Я не міг щиро обійняти його, бо який у цьому сенс, якщо він не повірить? Я не міг сказати, що тверезий хоча б годину: алкоголь іще діяв. Не міг повірити, що дійшов до такого стану.

Та коли я вийшов, усе одно його обійняв. Сказав «дякую», хоча, здається, це прозвучало надто офіційно. Я пообіцяв повернутися. І дотримався обіцянки — сотні разів.

Зрештою, ні я, ні той старий буркотун не кажемо, що 25 років — не досягнення. Ще й яке. Але винятковими ці 25 років роблять 9 125 послідовних днів, 219 000 годин поспіль. Для порівняння: я не міг тверезим додивитися навіть двогодинний фільм.

Я чекаю дня, коли матиму 25 років тверезості й зможу нагадати уважній аудиторії, що вони нічого не означатимуть, якщо сьогодні я вип’ю. Але щоб колись до цього дійти, потрібно зосередитися на тому, що відбувається тут і зараз.